Головна
Предстоятель
Єпископат
Адміністрація
Історія
Новини
Найближчі Події
Життя Святих
Православна Віра
Публікації - Бюлетень
Фотоальбом
Відео Архів
Літургійна Музика
Церковний Календар
Пожертви
Цвинтар
Ресурси - Iнтернет
Зворотний Зв'язок
В Память Героїв Круіи
Проповіді Патріарха Філарета
Книги

Митрополит Василь Липківський

Василь Липківський у 40 років
Василь Липківський у 40 років
Василь Липківський у 40 років
Митрополит УАПЦ  Василь Липківський  (1864 - 1937)
Митрополит УАПЦ Василь Липківський (1864 - 1937)
Митрополит УАПЦ Василь Липківський (1864 - 1937)
Останнє фото Митрополита Василя Липківського
Останнє фото Митрополита Василя Липківського
Останнє фото Митрополита Василя Липківського
Митрополит Василь Липківський

Про мій родовід

моє прізвище справді зв’язане з річкою Липою (не знаю, на жаль, чи є на р.Липі село або місто, що має назву по цій річці). Про наше походження зберігся в нашій родині такий досить химерний переказ.

Мій прадід, Липківський, походив з якогось села чи міста на р.Липі. Він був дуже вчений “професор” і нанявся за вчителя в домашньому пансіоні в якогось польського магната, що жив на річці Богу. Це було коло половини 18-го віку. Старший син у нього був Фотій - мій дід. Тої весни був великий голод і батьки журилися, як їм прогодувати свою сім’ю - мірка ячменю коштувала два злотих.

Такі розмови почув Фотій, і під їх враженням, а може і просто з бажання покататися на річці Богу в час її великої повені, взяв свого братіка Лаврентія, 4-х років (сам він мав 12 років), сів у човна, відіпхнувся від берега, й течією човна понесло їх вниз по річці. На березі не трапилось нікого, і як не кричали, як не плакали хлопці, їх ніхто не врятував. Щось із добу несло їх водою і нарешті прибило до берега.

Вони вийшли на берег і опинились в безлюдних степах Поділля. Пустились шукати якоїсь оселі, бо вже дуже зголодніли, і натрапили на чабана з отарою овець. Він їх нагодував і показав їм шлях до села. От вони й пішли по селах просити милостині. Фотій уже вмів читати, писати, співати і навіть на скрипці грати; вчив уже і свого брата, і в якомусь селі дяк прийняв їх до себе за піддячих; там вони й прожили кілька років в тяжких злиднях.
Аж трапилось так, що треба було пан-отцеві того села послати звідомлення до митрополита в Київ; треба було його скласти, гарно переписати, і от в цій справі Фотій оказався найбільш дотепний - склав, художньо переписав звідомлення, і його ж самого, як проворного, сміливого хлопця, послали з цим звідомленням до Києва. Він запевне взяв з собою і брата.

Митрополитові брати подобались, і він залишив їх у себе, в хорі й канцелярії. Згодом митрополит дав Фотію грамоту, щоб він шукав собі невісту з парафіею і став там священиком. Їх син Константин і був мій батько, що довго священствував на Липовеччині, як і я був зпочатку настоятелем у Липівці.

Так чудна пригода перенесла нас з Липи галичанської до Липівця українського .


Життєопис Митрополита Василя Липківського
(автобіографія)

Народився я Року Божого 1864-го, 7/20 березня, в с.Попудні, на Липовеччині, в сім’ї свящ. Константина Липківського, що вийшов з Галичини, (з-під Золотої Липи).

 З 1873-1879р. вчився в Уманській бурсі, з 1879-1884р. в Київській Духовній Семінарії, в 1884-1889р. в Київській Духовній Академії, яку скінчив з ученим ступенем “Кандидата Богословія”. Року 1890 призначений на законоучителя Черкаської прогімназії; р. 1891-го, 20 жовтня, висвячений на священика, р. 1892-го переведений на настоятеля Липовецького собору і доглядача (інспектора) церковних шкіл. Року 1903-го призначений на Завідувача (директора) Київською церковно-вчительською школою, але р.1905-го “за українофільство” усунений з цієї посади і призначений на священика (настоятеля) до Солом’янської церкви, в м.Києві.

Був обраний Головою Революційного з’їзду духівництва 1905-го року, і за діяльність на ньому був під начальницькою “опалою”, але працював законоучителем по школах. Року 1917-го був знову обраний Головою революційного з’їзду духівництва і мирян, на якому ухвалено автокефалію Української Церкви. В листопаді цьогож року утворив “Братство Воскресіння” для здобуття автокефалії, що скоро перетворилось у “Всеукраїнську Церковну Раду”, що скликала Всеукраїнський Церковний Собор, 7-го січня 1918р. Але через громадську війну він мусів припинитись, а відновлений за Гетьманщини (в червні 1918 р.) він попав до рук росіян; нас українців з нього вигнано, і ухвали винесено ворожі Українській Церкві, яких ми не визнали.

Та р. 1919-го Україною опанувала Радяньска влада, що оголосила відокремлення церкви від держави. В квітні 1919-го року при моїй найближчій участи зібрана була 2-га Всеукраїнська Церковна Рада для засновання українських парафій, в якій я був Заступником Голови. Травня 9-го 1919 р., за моїм настоятельством, відбулась 1-ша українська Служба Божа, в Микільському Соборі, на Печерську; на Петра 1919 р. я став настоятелем Софійського Собору і брав якнайбільш активну участь у заснуванні українських парафій, перекладі Служб Божих на українську мову і в організації керівництва Українською Церквою, а також у тяжкій боротьбі з російським єпископатом в Україні за волю Української Церкви, і за це мені оголошено від нього заборону служби Божої і позбавлення сану.

Але Всеукраїнська Церковна Рада вирішила не вважати російський єпископат за своїх архипастирів і тому не звертати уваги на їхні заборони, а подбати про утворення власного єпископату, і от Всеукраїнським Церковним Собором 1921-го року мене обрано і поставлено на Митрополита Київського і всієї України. Більшість свого митрополичого служіння я провів у подорожах по парафіях і хоч майже половину часу був під забороною виїзду з Києва, все ж одвідав не менше як 500 (п’ятсот) парафій, (а деякі й по кілька разів), з благовістям про Українську Церкву.

Та наша Церква, як національна й соборноправна, не подобалась Радвладі; особливо їй неприємна була моя праця, і р. 1927-го дозволено було скликати 2-ий Всеукраїнський Церковний Собор, якому було поставлено умову - усунути мене й обрати іншого митрополита. Під цією вимогою Собор “зняв з мене тягар митрополичого служіння”, і з того часу працю мою в Українській Церкві припинено .

Митрополит
Василь Липківський.
Київ, 13 грудня 1933 р.

Митрополит УАПЦ
Василь Липківський
(1864 - 1937)

У жовтні 1921 року у м.Києві Всеукраїнський церковний Собор відродив автокефалію Української православної церкви, яку вона втратила за 335 років до того внаслідок незаконної, ганебної оборудки, “прокрученої” у 1686 році Москвою і Константенополем (тоді Московська церква купила у Царгородського патріарха Діонісія Українську церкву, її права, її незалежність за 200 червонців і 120 соболів. За це згодом Діонісія було позбавлено сану, але чорну справу вже було зроблено .).

Собором було створено Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), на Митрополита якої було обрано Василя Костянтиновича Липківського. Він плідно і наполегливо працював на цій посаді до 1927 року, коли, за вимогою ДПУ, з нього “було знято тягар митрополичого служіння”.

2 жовтня 1937 року Митрополита Липківського було заарештовано, а 27 листопада - страчено . На Лук’янівському кладовищі м.Києва встановлено Хрест на символічній могилі Митрополита Липківського (місце його поховання невідоме .).

УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛЬНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

Після  хрещення Київської Русі святим рівноапостольним князем Володимиром була заснована Київська митрополія — Української Православної Церкви у юрисдикції Константинопольського Патріархату.

У 1596 році після прийняття Берестейської унії Українська Православна Церква осеротилася єпископатом.

1620 року єрусалимський патріарх Теофан, на прохання гетьмана України Петра Сагайдачного, висвятив для Київської православної митрополії митрополита Йова Борецького та нових єпископів і офіційно відновив Київську митрополію Української Православної Церкви.

1686 року  Київська митрополія Української Православної Церкви, підступно, була продана Московському патріархату.

Після Лютневої революції 1917 року, національно-визвольний рух, що охопив Україну, заявив про себе на повний голос і в церковному житті. У другій половині 1917 року у Києві була створена Всеукраїнська Церковна Рада, що складалася з духовенства та мирян.

Головою ВПЦР був обраний архієпископ Олексій Дородніцин. Раніше (в середині 1917 року), владика Олексій видав перший молитовник українською мовою. До ради також увійшли протоієреї Василь Липківський, Олександр Маричів та інші визначні духовні та світські особистості. Вона ставила собі за мету створення Української Автокефальної Православної церкви. Але швидкому вирішенню цих питань заважала, як політична нестабільність в Україні та більшовицька агресія проти УНР, так і те, що майже вся православна ієрархія складалась з росіян, які зайняли антиукраїнську позицію.

Уперше ідею апеляції до арбітражу Константинополя при врегулюванні питання статусу православної церкви в Україні висловив у грудні 1917 року саме архієпископ Олексій (Дородніцин). Як історик церкви, він прекрасно знав усі суперечливі моменти пов'язані із підпорядкуванням Київської митрополії Московському патріархату та можливості перегляду канонічних відносин між Петербургом (Москвою) та Києвом. Однак урядової підтримки докінця 1918 року ця ідея не здобула.

На початку 1918 року в Києві було скликано Всеукраїнський Церковний Собор, який виступив за створення незалежної від московського патріархату української церкви. Однак, 19 січня робота Собору перервалася наступом більшовиків на Київ.

Після створення Української Держави, гетьман Павло Скоропадський також всіляко сприяв створенню української автокефальної церкви. Проте, намагання Всеукраїнської церковної ради та гетьманського уряду домогтися автокефалії для Української Церкви знову наштовхнулися на спротив єпископів-росіян. Замість автокефалії єпископи погодились на обмежену автономію від МП.

Після антигетьманського перевороту та встановлення влади Директорії, 1 січня 1919 року був прийнятий «Закон про верховне управління Української Православної Автокефальної Синодальної Церкви». До участи в Першому Святому Синоді уряд, серед інших, запросив архієпископа Катеринославського Агапіта (Вишневського), єпископа міста Кременця Діонісія (Валединського) та протоієрея Василя Липківського.

5 травня 1920 р. УАПЦ проголосила про своє відновлення як незалежної Помісноі Церкви. Тим часом в Україні не залишилось ні одного єпископа, який би був прихильником української церкви. Одночасно більшість священиків та мирян підтримували дії Всеукраїнської церковної ради.

14-30 жовтня 1921 року в Києві відбувся Перший Всеукраїнський Церковний Собор, що підтвердив автокефалію УАПЦ, проголошену Всеукраїнською Православною Церковною Радою 5 травня, і вписав її до канонів УАПЦ, як одну з головних засад: «Українська Православна Церква є автокефальною, ніякому духовному урядові інших Православних Церков не підлегла, і сама порядкує своїм духовним життям за провідництвом Святого Духа.»

В неможливій і складній ситуації Всеукраїнський Церковний Собор вирішив провести висвячення єпископів через рукоположення самих священиків. Таким чином було висвячено протоієрея Василя Липківського, який став митрополитом УАПЦ та протоієрея Нестора Шараєвського. Після цього, вони рукоположили інших 27 єпископів для УАПЦ.

Все священство та активні вірні УАПЦ були заарештовані, заслані та розстріляні НКВД протягом 1930 — 1937 рр. Напередодні Другої світової війни були ліквідовані майже всі прояви УАПЦ в радянській Україні.