Головна
Предстоятель
Єпископат
Адміністрація
Історія
Новини
Найближчі Події
Життя Святих
Православна Віра
Публікації - Бюлетень
Фотоальбом
Відео Архів
Літургійна Музика
Церковний Календар
Пожертви
Цвинтар
Ресурси - Iнтернет
Зворотний Зв'язок
В Память Героїв Круіи
Проповіді Патріарха Філарета
Книги

Предстоятель Української Православної Церкви

Святійший Патріарх 

Київський і всієї Руси-України 

ФІЛАРЕТ


 Прообраз усіх патріархів – праведний Авраам, як свідчить Біблія, прожив 175 років. Українському патріархові Філаретові нещодавно виповнилося лише 81 років. Хоч за старозавітними вимірами це ще юнацький вік, для нас він є справді патріаршим.

Ясний розум, добра пам’ять та міцний дух у такі літа – це також дар Божий. У той час, як представники Російської православної церкви готувалися обрати собі нового главу Церкви, всі вірні Української православної церкви Київського патріархату вітали свого предстоятеля з ювілеєм. Майже 14 мільйонів наших співгромадян, які належать до УПЦ КП, вшановували людину з глибокою вірою в Бога, великою любов’ю до України та незламною волею.


23 січня 1929 року в донецькому селі із пророчою назвою Благодатне, яке лежить над мальовничою річкою Кринка, народився Мишко Денисенко – майбутній Патріарх Філарет. З того часу почався його шлях до вершин церковного служіння. Досягнувши посади місцеблюстителя патріаршого престолу Російської православної церви, він став третім в історії України - Патріархом Київським і всієї Руси-України.


За волею Божою, Патріарху Філаретові довелося двічі в житті приймати доленосні рішення: на початку 60-х років (час чергових атеїстичних гонінь на Церкву), коли став єпископом і вже на початку 90-х років (становлення Незалежності України) – коли очолив боротьбу за автокефалію Української православної церкви. В обох випадках Церква та народ потребували його хисту та здібностей.


Складний і нелегкий був шлях патріаршого служіння та підготовка до нього. Патріотичний вибір боротися за незалежну Церкву в незалежній країні накликав гнів всемогутньої та мстивої Москви. Спершу погрози, оббріхування, а потім - анафема Московської патріархії не похитнули віри сина шахтаря, не переламали донецького характеру. «Той, хто бачить у патріаршестві тільки білий куколь, глибоко помиляється. Під білим куколем ховається терновий вінець», - усвідомлено сказав новобраний Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет під час возведення на престол у жовтні 1995 року.


Ставши главою Церкви після патріархів Мстислава (Скрипника) та Володимира (Романюка), Патріарх Філарет довершив розбудову та зміцнення помісної Церкви - Київського патріархату. Тепер, як зізнається, його величною метою є єдність всього Українського православ’я. Збереження безпереревності апостольського служіння, переклад Біблії та корпусу богослужбових книг сучасною українською мовою, підтримка віри під час радянських тоталітарних гонінь, відродження сотень храмів і десятків монастирів – все це та багато іншого вже лягло на карб архієрейського служіння. Не даремно Президент України Віктор Ющенко, вітаючи ювіляра, назвав його «унікальним духовним провідником». У цьому з главою держави була солідарною і Прем’єр-міністр України. «Я разом із мільйонами наших співгромадян схиляюся перед Вашою глибокою вірою та духовним авторитетом та прошу Вашого молитовного заступництва», - сказала Юлія Тимошенко, яка спеціально приїздила привітати владику з ювілеєм в патріаршу резиденцію, що на вулиці Пушкінській у Києві.


Важливо, що три дні церковно-громадських урочистостей з нагоди дня народження Патріарха Філарета не перетворилися, як це часто буває, на безперестанну низку облудливих вихвалянь іменинника. Ці дні стали зверненням духовного пастиря нації до свого народу. В столичній національній опері, де пройшла урочиста академія, та у Свято-Володимирському кафедральному соборі, де відбувся урочиста літургія, Святійший говорив про головне – про любов до Бога та рідного народу.


«Ми не повинні боятися та ставити питання: «Буде Україна, чи не буде?». Вона буде! Ми не стали на коліна і не станемо. Бо ми українці і нічого не хочемо: ні чужих земель, ні чужої слави, ні чужої культури. Ми хочемо мати свою владу, свою державу, свою Церкву, свою мову і свій український народ», - сказав Патріарх. При цьому кожен у залі Національної опери відчув, ніби ці натхненні слова звернені саме до нього. Слова духовного авторитета, якими для нашого народу свого часу були митрополити Іларіон Русич і Петро Могила, князі Ярослав Мудрий та Володимир Мономах. І кожен подумки сказав: це мій Патріарх!


Юрій Дорошенко


Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України ФІЛАРЕТ (в миру Михайло Антонович Денисенко) народився 23 січня 1929 р. в селі Благодатному Амвросіївського району Донецької області в родині робітника. 1946 р., після закінчення середньої школи, вступив до 3-го класу Одеської духовної семінарії, яку закінчив з відзнакою і того ж року вступив до Московської духовної академії. Навчаючись на II курсі, 1 січня 1950 р. прийняв чернечий постриг з ім'ям Філарета.

15 січня 1950 р. Святійшим Патріархом Московським і всієї Русі Алексієм був рукопокладений в сан ієродиякона, а 18 червня 1951 р. (удень Св. Тройці), – у сан ієромонаха.

1952 р. закінчив Московську духовну академію з ученим ступенем кандидата богослов'я і був призначений викладачем Священного Писання Нового Завіту в Московську духовну семінарію.

Одночасно виконував обов'язки благочинного Тройце-Сергієвої Лаври. З 1953 р. – викладач у Московській духовній академії. У 1953-54 навчальному році Вчена Рада Московської духовної академії присвоїла ієромонаху Філарету звання доцента. Того ж, 1953 р. був призначений на посаду старшого помічника інспектора Московської духовної академії і семінарії.

1956 р. призначений інспектором Саратовської духовної семінарії із возведенням у сан ігумена.

1957 р. переведений на посаду інспектора Київської духовної семінарії, а 12 липня 1958 р. возведений у сан архімандрита і призначений ректором Київської духовної семінарії.

1960 р. архімандрита Філарета призначено керуючим справами Українського Екзархату і настоятелем Свято-Володимирського кафедрального собору в м. Києві, а з червня 1961 по січень 1962 р. він був настоятелем подвір'я Російської Православної Церкви при Олександрійському Патріархаті у місті Олександрії (ОАР).

12 січня 1962 р. ухваленням Святішого Патріарха Алексія і Священного Синоду архімандрит Філарет був обраний єпископом Лузьким, вікарієм Ленінградської єпархії, з дорученням керувати Ризькою єпархією. 4 лютого 1962 р. відбулася його хіротонія на єпископа в м. Ленінграді, в якій взяли участь митрополит Пимен (Ізвєков), архієпископ Никодим (Ротов), архієпископ Кипріан (Зернов), єпископ Мисаїл (Воскресенський), єпископ Михаїл (Чуб), єпископ Никодим (Русняк) та інші архієреї.

13 червня по жовтень 1962 року виконував обов'язки Екзарха Середньої Європи. Після утворення єпархії Російської Православної Церкви на території Австрії у жовтні 1962 р. призначений єпископом Віденським і Австрійським. 12 грудня 1964 р. призначений єпископом Дмитровським, вікарієм Московської єпархії, ректором Московської духовної академії і семінарії. 14 травня 1966 р. возведений у сан архієпископа і призначений Екзархом України, архієпископом Київським і Галицьким, постійним членом Священного Синоду.

25 лютого 1968 р. Святійшим Патріархом Алексієм возведений у сан митрополита. У 1971 р. Святійшим Патріархом Пименом удостоєний права носіння двох панагій.

У 70-80-ті роки митрополит Філарет вів активну церковну громадську діяльність. Він керував та брав участь в роботі багатьох вітчизняних та міжнародних конференцій, комісій зокрема, у роботі II (1963 р.), ПІ (1968 р.), IV (1971 р.) та V (1978 р.) Всехристиянських Мирних Конгресів у Празі. У 1977 році став одним з віце-президентів Християнського Мирного Конгресу.

1970 р. очолював делегацію Російської Православної Церкви на Всесвітній релігійній конференції «Релігія за мир» (м. Кіото, Японія).

1974 р. брав участь у II Всесвітній Конференції «Релігія за мир» в м. Лувені (Бельгія). На III Асамблеї у Принстоні (СІМ) обраний віце-президентом Всесвітньої Конференції «Релігія та мир». 1982 р. очолював делегацію Російської Православної Церкви на Всесвітній Конференції «Релігійні діячі за спасіння священного дару життя від ядерної катастрофи».

1965 р. був на Гельсінському Всесвітньому Конгресі на захист миру. 1967 р. на Берлінському конгресі, а у 1973 р. брав участь у роботі Московського Конгресу миролюбних сил. Брав участь у Міжнародній конференції за європейську безпеку в м. Відні (Австрія).

У червні 1983 р. був на Празькій Всесвітній Асамблеї «За мир і життя, проти ядерної загрози». Брав участь у роботі Конференції недержавних організацій за роззброєння (Женева, 1978 р.).

1982 р. у складі делегації ХМК брав участь у II Спеціальній Сесії Генеральної Асамблеї ООН із роззброєння.

1966 р. обраний заступником голови товариства дружби «СРСР — Греція». Брав участь у роботі рад спілок радянських товариств дружби та культурних зв'язків із зарубіжними країнами, правління товариства «Україна», Українського Комітету захисту миру і комісії сприяння Радянському фонду миру.

1970 року Радою Академії обраний почесним членом Московської духовної академії, 1973 р. — почесним членом Ленінградської духовної академії.

14 жовтня 1979 р. Будапештська реформаторська духовна академія удостоїла митрополита Філарета ступеня почесного доктора богослов'я «Гонорис кауза», а 20 травня 1980 р. він одержав диплом доктора богослов'я «Гонорис кауза» Пряшівського богословського факультету.

У виданнях Московського Патріархату "Журналі Московської Патріархії" та "Православному віснику" у різний час друкувались його богословські статті, доповіді, послання, проповіді. До них належать: "Праці святих Кирила і Мефодія на території Російської держави в російській історичній літературі" (ЖМП, 1967 р., № 3, стор.55-58); "Виступ за доповіддю на Помісному Соборі Російської Православної Церкви 1971 р.". (Помісний Собор Російської Православної Церкви. Документи і матеріали 1972 р., Москва, стор.170-176); "Кафолічність Вселенської і Помісної Церкви” (ЖМП 1980 р., № 10, стор.41-46); "Про п'ятий Всехристиянський Мирний Конгрес" (ЖМП, 1979 р., № 2, стор.43-49); "Різдво Христове. Православне тлумачення Євангелія від Матфея і Євангелія від Луки" (Православний вісник, 1974 р., № 1, стор.21-30); "Хрещення Господнє. Православне тлумачення Євангелія від Мф.3,1-17; Мф.1,2-11; Лк.3,1-22) Православний вісник, 1974 № 2, стор.22-29); Благовіщення Пресвятої Богородиці. Євангеліє від Лк.1,26-38" (Православний вісник, 1974 р., № 3, стор.23-26); "Православне тлумачення Євангельських розповідей про Воскресення Христове" (Православний вісник, 1979 р. № 4, стор.21-27; № 5, стор.16-21; №6, стор.18-23): "Православний погляд на таємне і чудесне в релігії" (Православний вісник, 1975 р., № 2, стор.18-21); "Помісна Церква і Вселенська Церква" (ЖМП, 1981 р. № 4, стор.60-67); "Доповідь на святкуванні 35-річчя Львівського Церковного собору 1946 року" (ЖМП. 1981 року, № 10, стор.6-13); "Доповідь на відкритті засідання Комітету продовження роботи ХМК в Єйзенасі 14 жовтня 1980 року" (ЖМП, 1981 р., № 1, стор.38-41; № 2 стор.46-50); "Про духовний образ Ісуса Христа за Євангелієм” (ЖМП, 1981 р., № 5, стор.55-60); "Про рішення Другої Передсоборної Всеправославної наради" (ЖМП, 1983 р., № 8, стор.53-55: № 9, 46-49; № 10, стор.44-47; № 11, стор.43-46).

Митрополит Філарет брав участь в конференції ЮНЕСКО, присвяченій святкуванню 1000-ліття Хрещення Русі. Всю роботу по підготовці та проведенню святкування 1000-ліття Хрещення Русі вів митрополит Філарет.

Після смерті Патріарха Пимена 3 травня 1990 р. Священний Синод Російської Православної Церкви таємним голосуванням обрали митрополита Філарета Місцеблюстителем на Московський Патріарший Престол. Був головою Помісного Собору РПЦ 7, 8 червня 1990 р.

Єпископат Української Православної Церкви, за ініціативою митрополита Філарета, прийняв звернення до Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і архієреїв Російської Православної Церкви про надання Українській Православній Церкві самостійності і незалежності в управлінні. 25-27 жовтня 1990 р. Архієрейський Собор РПЦ надав УПЦ самостійність і незалежність в управлінні, а митрополит Філарет, одноголосно обраний українським єпископатом Предстоятелем Української Православної Церкви з титулом Митрополит Київський і усієї України. 26 жовтня 1990 р. у Софійському соборі після Божественної літургії Патріарх Алексій II оголосив рішення Архієрейського Собору РПЦ і вручив митрополиту Філарету Патріаршу Грамоту на право бути Предстоятелем Української Православної Церкви.

Після прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. рішення про проголошення України незалежною державою, за ініціативою митрополита Філарета 1-3 листопада 1991 р. відбувся Всеукраїнський Помісний Собор УПЦ, який одноголосно прийняв рішення про повну канонічну незалежність, тобто автокефалію Української Православної Церкви. Собор звернувся до Патріарха Алексія II і єпископату Російської Православної Церкви з цим рішенням, але Архієрейський Собор РПЦ 1, 2 квітня 1992 р. відмовив надати Українській Православній Церкві автокефалію.

Патріарх Алексій II вирішив неканонічним засобом усунути митрополита Філарета з поста Предстоятеля Української Православної Церкви і поставити на його місце свого ставленика – митрополита Володимира (Сабодана). 26 червня 1992 р., з порушенням канонів, Статуту УПЦ і постанов Архієрейського Собору РПЦ про самостійність і незалежність в управлінні УПЦ, за вказівкою Патріарха Алексія II в Харкові був скликаний «собор», який незаконно обрав ще одного митрополита Київського. Ним став митрополит Володимир (Сабодан), який був перед обранням Керуючим справами Московської Патріархії РПЦ.

11 червня 1992 р. Архієрейський Собор РПЦ вирішив таким чином покарати митрополита Філарета за намір відокремитися від Російської Православної Церкви для утворення Помісної Української Православної Церкви, але митрополит Філарет не визнав за собою вини і не підкорився рішенню Собору, вважаючи його неканонічним і незаконним.

25 червня 1992 р. відбувся Всеукраїнський Помісний Собор, на якому проголошено об'єднання частини Української Православної Церкви і Української Автокефальної Православної Церкви в єдину Українську Православну Церкву Київського Патріархату. Собор визнав незаконним рішення Архієрейського Собору РПЦ і обрав Патріархом Київським і всієї Руси-України митрополита Мстислава (Скрипника). Митрополита Філарета було обрано Заступником Патріарха Київського і всієї Руси-України.

Митрополит Філарет попри всі нападки та інтриги продовжує боротися за створення в Україні Помісної Православної Церкви Київського Патріархату.

У жовтні 1995 року на Всеукраїнському Помісному Соборі митрополит Філарет був обраний Патріархом Київським і всієї Руси-України. Він плідно працює над розбудовою Помісної Православної Церкви в Україні, робить чимало і для об'єднання православних віруючих України в лоні Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Освячений Архиєрейський собор Української Православної Церкви Київського Патрiархату 12 грудня 1996 року під головуванням Святійшого патріарха Філарета пiсля старанного дослiдження життя i святительського служiння Київського Митрополита Петра Могили канонiзував i приєднав до лику святих великого Київського Митрополита. У засіданні сесії ЮНЕСКО у Парижі, присвяченому ювілею 400-ліття митрополита Петра Могили, брав участь і Святійший Патріарх Філарет, виступивши з промовою про святительський шлях славетного митрополита та його внесок у розбудову українського православ'я.

3 липня 1996 року у Софії (Болгарія) Патріарх Філарет взяв участь у роботі Церковно-народного собору Болгарської Православної Церкви, на якому були присутні 95 делегатів, з яких 90 проголосували за вибрання найстаршого за поставленням єпископа, митрополита Неврокопського Пимена, Патріархом; а 4 липня того ж року у храмі св. Параскеви в Софії – в інтронізації Святійшого Патріарха Пимена.

На запрошення Його Святості Україну неодноразово відвідував Предстоятель Чорногорської Православної Церкви – архиєпископ Цетінський, митрополит Чорногорський Михаїл.

До 2000-лiття Рiздва Христового з iнiцiативи Святiйшого Патрiарха Філарета було створено церковно-громадський комітет для проведення заходів, присвячених знаменному ювілею в iсторiї християнства. Першим таким заходом на шляху до ювілею стала Всеукраїнська Міжнародна Християнська Асамблея, проведена за участю Київського Патріархату в лютому 1998 року. В роботі Асамблеї, її круглих столів взяла участь велика кiлькiсть науковців, церковних та громадських дiячiв. Київський Патріархат налагодив постійний діалог з iнтелiгенцiєю i знаходить в ній широку підтримку у своїй дiяльностi в духовній сфері.

За роки патріаршества вiн об'їхав з архипастирськими візитами майже всю Україну, зустрічався з єпископатом, духовенством, віруючими усіх єпархій в Україні, а також за її межами. За дієвої участі Святiйшого Патрiарха Фiларета постали з руїн Михайлівський Золотоверхий монастир, храми Успiння Пресвятої Богородиці (Пирогоща), Різдва Христового та багато інших храмів у Києві й по всій Україні.

З 2000 р. вийшло 7 томів повного зібрання послань, проповідей, виступів, звернень і доповідей Святійшого Владики.

У своєму виступі на Помісному Соборі у січні 2001 р. виклав основи соціальної доктрини УПЦ Київського Патріархату.

Патріарх Філарет підтримав візит Папи Римського Івана Павла ІІ в Україну, взяв участь у зустрічі Святішого Отця з членами Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій.

Наприкінці 2003 р. був членом-засновником Наради представників християнських Церков України.

15 липня 2004 року у стінах Михайлівського Золотоверхого монастиря відбувся Помісний Собор, на якому Святійший Патріарх стисло підсумував здобутки УПЦ Київського Патріархату за дев'ятирічний період, показавши динаміку її зростання, накреслив перспективи на майбутнє. Собор канонізував преподобних Іова (1550 - 1621) і Феодосія (друга пол. ХVI ст. - 1629) Манявських та святителя Арсенія Мацієвича (1697 - 1772), митрополита Ростовського.

З 24 по 26 липня 2005 р. Патріарх Філарет перебував з візитом в м. Тріполі (Лівія), де в рамках конференції Асоціації Всесвітнього Ісламського Заклику мав зустрічі з ісламськими діячами, а також з представниками римо-католицької і коптської громад.

13 грудня 2005 р. у Державному оперному театрі України відбувся I Всеукраїнський церковно-громадський форум «За Українську Помісну Православну Церкву». Головною подією Форуму став виступ Патріарха Київського і всієї Русi-України Філарета. Аналітична й одночасно загальнодоступна доповідь Патріарха висвітлила генезис драматичного поділу православ'я в Україні та його небезпечний вплив на сучасну історію.

13 травня 2006 року рішенням Священного Синоду під головуванням Святішого Патріарха і всієї Руси-України Філарета взято курс на реформу освіти в духовних навчальних закладах Української Православної Церкви Київського Патріархату. Плідно функціонують Київська і Львівська Православні Богословські Академії, семінарії у Луцьку та Рівному, Богословський інститут в Івано-Франківську, Теологічне відділення Філософсько-Теологічного факультету Чернівецького Національного Університету.

15 квітня 2007 року під головуванням Святійшого Патріарха Філарета відбувся Архиєрейський Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату, одним з основних рішень якого було прийняття Історико-канонічної Декларації «Київський Патріархат – Помісна Українська Православна Церква».

12 червня 2007 року в «Українському домі» відбувся ІІ Всеукраїнський церковно-громадський форум «За Українську Помісну Православну Церкву», який повною мірою підтримав і схвалив Історико-канонічну декларацію. Його Святість у своїй доповіді зазначив, що Єдина Помісна Церква – це завдання як Церкви, так і держави, а тому високо оцінив діяльність чинного Президента України Віктора Ющенка у ініціативах з приводу об'єднання розділеного Православ'я в Україні.

З нагоди ювілею 900-ліття Михайлівського Золотоверхого монастиря та відзначення 1020-ліття Хрещення Київської Руси-України Святійший Патріарх Філарет 11 липня 2008 року очолив Помісний Собор Церкви, а 19 липня 2008 р. на Михайлівській площі у Києві – урочисту Божественну літургію. У спільній святковій службі взяли участь близько тисячі священиків та понад 15 тисяч вірних.

Завдяки наполегливій праці Патріарха було перекладено усі богослужбові книги, які потрібні для відправи богослужінь; він увійде в історію як четвертий перекладач Біблії українською мовою. З благословення Патріарха Філарета було безкоштовно видрукувано і розповсюджено близько мільйону примірників Закону Божого. Метою акції є те, щоб ця книга з основ божественного вчення потрапила до кожної оселі, завітала в кожну сім'ю.

За роки предстоятельства Святійшого Патріарха Філарета Українська Православна Церква Київського Патрiархату значно виросла. Якщо в 1995 році Патріархат мав 1200 парафій, то сьогодні — понад 4 тисячі; тоді у складі Церкви було 15 архієреїв, зараз — 38, що відповідає чисельності єпархій: у 1995 році їх було 12, тепер — 33. За соціологічними опитуваннями Київський Патріархат користується підтримкою понад 30% чоловік дорослого населення України (для порівняння – Московський Патріархат в Україні підтримують близько 20%, тобто 6,5 мільйонів чоловік). У грудні 2006 р. в столиці України Києві 52% опитаних віднесли себе до Київського Патріархату і тільки 8% – до Московського Патріархату.


Церковні нагороди:

За церковні заслуги нагороджений орденами Російської Православної Церкви, Александрійського, Антіохійського, Ієрусалимського, Болгарського та Грузинського, Польського, Чехословацького Патріархатів та Церков.

В 1999 році згідно рішення Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату Святійшого Патріарха Філарета нагороджено Орденом Святого рівноапостольного князя Володимира Великого І ступеня.

В 2004 році згідно рішення Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату Святійшого Патріарха Філарета нагороджено Орденом святого апостола Андрія Первозваного.

Державні нагороди:

22 січня 1979 року Указом Президії Верховної Ради СРСР за патріотичну діяльність на захист миру нагороджений орденом "Дружби народів".

Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

В 1999 році Президент України Леонід Кучма нагородив Святійшого Патріарха Філарета Орденом Ярослава Мудрого V ступеню.

В 2001 році Президент України Леонід Кучма нагородив Святійшого Патріарха Філарета Орденом Ярослава Мудрого ІV ступеню.

В 2004 році Президент України Леонід Кучма нагородив Святійшого Патріарха Філарета Орденом Ярослава Мудрого ІІІ ступеню.

В 2006 році Президент України Віктор Ющенко нагородив Святійшого Патріарха Філарета Орденом Ярослава Мудрого ІІ ступеню.

В 2008 році Президент України Віктор Ющенко нагородив Святійшого Патріарха Філарета Орденом Ярослава Мудрого І ступеню.

В 2009 році Президент України Віктор Ющенко нагородив Святійшого Патріарха Філарета Орденом Свободи.

ДУХОВНИЙ ПАСТИР НАЦІЇ         


   Історія Православної Церкви знає багато відомих ієрархів, які впродовж 2000 років християнства достойно потрудилися на благо Святої Церкви, для утвердження серед людей християнської апостольської пропо-віді, духовних і моральних цінностей, спасительної віри і благочестя. 

  Слова Господа і Спаса нашого Ісуса Христа: "Ідіть по всьому світу і проповідуйте... " (Мк.  16, 15) -  майже через 1000 років втілилися Провидінням Божим на величних просторах Київської держави. Із золотоверхого Києва, що сяє банями багатьох церков, розійшлося християнство по всій землі України-Руси. Київську митрополичу кафедру, засновану 988 року, посідали великі церковні мужі, святителі, які утверджували своєю діяльністю українську віру православну і побожне благочестя серед нашого народу. Палкі проповіді митрополита Іларіона, пастирська ревність митрополита і священномученика Макарія, вболівання за святе Українське Православ'я святителя Петра Могили. Це лише побіжний перелік тих архипастирів, які своїми трудами піднесли Київську Митрополію до становища найбільшої на Сході за територією, рівнем святості, богословської думки.

   Ніщо до кінця не могло стерти особливостей Українського Православ'я - ні полонізація, ні зросійщення. На початку нашого бурхливого століття знову піднялася з руїн Українська Православна Церква. Триразове її постання свідчить, що над церковно-визвольним рухом в

   

Україні промишляє Бог. Який неодмінно приведе до створення єдиної Помісної Української Православної Церкви.                                         

   Ні, Господь не полишав і не полишить нас, і не буде більше з'являтися в нас "треносів", не буде плачу нашої Святої Церкви, бо вона майже на рубежі тисячоліть отримала духовного пастиря нації, який своїм повсякденним трудом утверджує крок за кроком помісність, незалежність Українського Православ'я. Святійший Патріарх Філарет для нас - камінь, на якому будуємо і створюємо міцний фундамент Української Православної Церкви; для недругів, які не хочуть мати незалежної від Москви Української Православної Церкви - камінь спотикання.

 

ШЛЯХ Д0 СВЯТИТЕЛЬСЬКОГО СЛУЖІННЯ

 

   "Плем'я аспида панує, запишилися нащадки у Ієзавелі, але і благодать подвизається з Іллею. Іродіада також тут, Іродіада все ще танцює, вимагаючи голову Іоана, і їй  віддадуть голову Іоана, тому що вона танцює."    Іоан Золотоустий

  

   3 портрета дивляться розумні очі пастиря - Екзарха України, упродовж більш як тридцяти літ Митрополита Київського, а потім Патріарха, достойного наступника Київських митрополитів. Зберегти Київську Митрополію від безбожників у кінці   60-х років було не просто. Над більшістю храмів нависла грізна рука уповноважених, які тільки і чекали команди написати слово "закрыть", Старий Екзарх Іоасаф був не в силі сказати "ні". Це слово прозвучало із уст 37-літнього архиєпископа Філарета, українця за походженням, якого в 1966 році, 14 травня, в день священномученика Макарія, митрополита Київського, було призначено Екзархом України, архиєпископом Київським і Галицьким. 

  Коли над українським народом починали проводити більшовицькі експерименти колективізації, індустріалізації, а енкаведистами було накинуто зашморг на Українську Автокефальну Православну Церкву і тисячі храмів і святинь розграбували і закрили, - в українському селі Благодатне на Донбасі, в родині Антона і Меланії Денисенків, народився перший син, якого назвали Михайлом. Дитячі роки перервала страшна війна, з перших днів якої батько пішов на фронт і поклав свою голову в тяжких боях під Запоріжжям. Відповіді на свої запитання - невже батько покинув назавжди?., якщо є Царство Боже, отже, він живий?! - Михайло знайшов, постійно відвідуючи храм. Він твердо вирішив стати священнослужителем, навіть виключення за це із школи не перекреслило мрію.  

     У 1946 році Михайло Денисенко вступив до 3 класу Одеської Духовної Семінарії. Післявоєнний час був тяжким: голод, розруха. В селі залишилася мати з ще трьома синами. Всім чим міг Михайло допомагав їм і настирливо продовжував навчатися. 1948 року випускника Одеської Духовної Семінарії, як одного з найкращих, зарахували студентом Московської Духовної Академії.

  До священства є дві дороги. Протоптати першу юнакові було б легко - одружився і став священиком. Однак Михайло, студент Академії, що знаходилася в Троїце-Сергієвій лаврі, обрав чернечий подвиг священнослужіння.   

    Будучи студентом ІІ курсу Академії, 1 січня 1950 року він прийняв чернечий постриг з ім'ям Філарета (на честь Філарета Милостивого, пам'ять святого 14 грудня) і одержав свій перший послух у Троїце-Сергієвій лаврі. Сюди часто приїжджав Патріарх Олексій І звершувати богослужіння. І ось через 15 днів чернець Філарет був висвячений Патріархом Олексієм на ієродиякона. Два роки продовжував служити, навчатися і нести монастирський послух. Ієродиякон Філарет мав дуже скромну келію, ревно виконував монастирські правила, ретельно ставився до богослужінь. 1952 року, в день Святої Тройці, ієродиякон Філарет був висвячений у сан ієромонаxа. Цього ж року він закінчив Духовну Академію з ступенем кандидата богоспов'я, захистивши дисертацію: "Вчення про відкуплення святих отців ІХ століття - Афанасія Великого і Григорія Богослова". Молодого кандидата богослов'я призначають викладачем Духовної Академії, а 1953 року Вчена рада Академії надала отцю Філарету звання доцента і призначила на посаду старшого помічника інспектора Академії та Семінарії. Життя духовної школи з суворою дисципліною і порядками ієромонаху Філарету доводилося поєднувати з обов'язками благочинного Троїце-Сергієвої лаври.

  Працю на ниві церковної освіти ієромонах Філарет продовжив на посаді інспектора Саратовської Духовної Семінарії. В серпні 1956 року він був підвищений до сану ігумена, а через рік переведений на посаду інспектора Київської Духовної Семінарії. Звичайно, київська духовна школа мала багато проблем, перш за все з приміщенням, але сподіватися на якесь покращення було неможливо. І ректор, і інспектор, як і належить, проживали у Семінарії, яка розташовувалась в стилобаті Андріївської церкви, що діяла. Там знаходилася найбільша святиня нашої Церкви - мощі святої великомучениці Варвари, перенесені сюди із зруйнованого Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. Перед ними, щовівторка, неодноразово очолював акафіст ігумен Філарет. У Семінарії викладалося багато богословських предметів. Ігумен Філарет читав курси церковної історії і догматичного богослов'я, 12 липня 1958 року ігумена Філарета підвищили до сану архимандрита і призначили ректором Київської Духовної Семінарії.    

    На початку 60-х років на Церкву знову почалися гоніння, накотилася хвиля закриття храмів, монастирів і духовних навчальних закладів. Для того, щоб остаточно вивести духовенство з рівноваги, його обклали непомірними податками.

   У цій тяжкій ситуації не могла втриматися і Київська Духовна Семінарія. 1960 року безбожницька влада ухвалює рішення про її ліквідацію. Ректора Семінарії, архимандрита Філарета, митрополит Іоан (Соколов) призначає керуючим справами Українського Екзархату і настоятелем Володимирського кафедрального собору. 

    3 травня 1961 року по січень 1962 року архимандрит Філарет був настоятелем Олександро-Невського храму-подвір'я в Олександрії (Єгипет).

   У лютому 1962 року архимандрита Філарета висвятили на єпископа і постановою Священного Синоду Російської Православної Церкви призначили єпископом Лузьким, вікарієм Ленінградської єпарxії. Новохіротонісованому єпископу виповнилося тоді 33 роки. В ці тяжкі роки гонінь потрібне було чиєсь мудре керівництво, щоб Церква продовжувала жити...                                

  Молодому, але вже досвідченому єпископу-вікарію Філарету доручають керування й Ризькою Єпархією. А вже 16 червня того ж таки 1962 року владику Філарета призначають вікарієм Середньо-Європейського Екзарха з тимчасовим керівництвом Екзархатом, а в жовтні - єпископом Віденським і Австрійським…      

   Владику Філарета чекало нове призначення. Цього разу до древнього Києва, який, попри часи великих гонінь на Церкву, все ж таки залишився символом невмирущості Православ'я, Золотоверхим храмом дуxовності.

 

НОВИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ЕКЗАРХ - І СЛОВОМ, І ДІЛОМ

 

   "Скажіть мені, що сталося з тиранами, які колись замахувалися придушити Церкву? Скажіть, де їхні застінки, вогнища, де зуби їхніх хижих    звірів    і    відточені   мечі їхніх катів. Вони хотіли діяти, але нічого не зробили".  Іоан Золотоустий

 

   Український Екзархат був утворений на теренах України після Другої світової війни. Найбільшою з епархій була Львівська, в юрисдикцію якої входили парафії Львівської і Тернопільської областей разом з однією з найбільших святинь - По-чаївською лаврою. Ця єпархія нараховувала понад 1000 приходів. Загалом Український Екзархат складав близько 60% парафій всього Московського Патріархату. На чолі його стояв Митрополит з титулом Київський і Галицький. Разом з тим Екзарх України був першим членом Священного Синоду Російської Православної Церкви. До 1966 року Український Екзархат очолював митрополит Іоан (Соколов). У зв'язку із погіршенням здоров'я його було відправлено на спочинок, а Екзархом призначено митрополита Іоасафа, який управляв Київською кафедрою всього два роки.

   Після смерті Іосафа перед Священним Синодом і Патріархом Олексієм І постала велика проблема - кого призначити на таку відповідальну кафедру. Зупинилися на 37-літньому архиєпископі Філареті, ректорі МДА. Перша проповідь новопризначеного Екзарха у Володимирському соборі не дуже сподобалась органам влади. Мовилося в ній про насущне і наболіле: "Нам кажуть, що християнство як релігія відживає, але свідченням того, що це не так, є хрести на могилах померлиx". Цією проповіддю молодий Екзарх хотів утвердити, що віра християнська, попри страшні гоніння з боку безбожного комуністичного режиму, продовжуватиме існувати, і Церкву Православну "врата пекельні" не здолають. Слово пастиря сильно вразило присутніx. У соборі знаходились і шпигуни, які слідкували за кожним кроком архиєпископа Філарета, і через декілька днів його викликали "в органи" і "порадили" висловлюватися стриманіше, бо інакше доведеться поміняти кафедру.

   Провадити церковну працю, керувати Українським Екзархатом було нелегко. Владика мав виявляти не тільки мудрість, а й пам'ятати, що за спиною в нього багатомільйонна українська паства, яка навіть у часи лютих гонінь не переставала вірити у Всемогутнього Бога. Все це враховував Екзарх України, архиєпископ Київський і Галицький Філарет.

   Київські святителі завжди носили сан митрополитів. Лише в першій половині ХVІІІ століття, коли Київська Митрополія була ущемлена російськими імператорами і синодальною Церквою у правах і привілеях, імператриця Анна заборонила новообраному Київському архипастирю Варлааму Вонатовичу носити титул митрополита і білий клобук і звела його титул до арxиєпископа. Проте така несправедливість тривала недовго. Більш лояльна до українців імператриця Єлизавета знову надала право Київському святителю носити титул митрополита.

   У 60-ті роки духовенство Українського Екзархату також поставило собі запитання: чому їх Предстоятель носить титул архиєпископа? У Москві в Синоді це пояснювали молодим віком Екзарха. Але 25 лютого 1968 року архиєпископ Філарет був підвищений до сану митрополита.

   Новий Екзарх, незважаючи на політику держави щодо Церкви, намагається хоч якось пожвавити церковну діяльність. Він активно відвідує єпархії і парафії, монастирі; відправляє богослужіння у Свято-Успенській Почаївській лаврі.

   Архипастирські поїздки об'єднували, гуртували і підтримували духовенство, яке було зневажене безбожницькою владою, вселяли надію на краще в серця віруючих. Значно молодшим стає вік єпископату і духовенства. Припиняється закриття церков. Деякі храми отримують дозвіл на ремонт після довгих років заборони. Відновлюється видання журналу "Православний вісник", а також "Церковного календаря" з богослужбовими вказівками і уставом. Видається вперше за кілька десятиліть багатотисячним тиражем "Молитвослов" церковно-слов'янською мовою в українському фонетичному варіанті. До 1000-ліття Хрещення Руси започатковується праця перекладу Святого Письма українською мовою. До цієї роботи митрополит Філарет залучає найкращих мовознавців, літераторів і консультантів. Після кількох років праці з'являється "Новий Завіт" українською мовою, що й досі користується повагою і вважається одним з найкращих перекладів.

   За церковні заслуги високопреосвя-щенний Філарет нагороджується орденом святого благовірного князя Володимира І і ІІ ступенів, а також церковними нагородами Олександрійської, Антиохійської, Єрусалимської, Чехословацької Православних Церков. 17 червня 1971 року згідно з указом Святійшого Патріарха Пимена митрополит Філарет здобув право носити дві панагії…

    Митрополит Філарет не переставав працювати на ниві богослов'я. У 1970 р. його обрали почесним членом Московської Духовної Академії, а в 1973 році - Ленінградської. Митрополит Філарет - автор багатьох богословських праць та доповідей на науково-богословських зустрічах та конференціях. В 1979 році Буда-пештська Реформатська Духовна Академія удостоїла митрополита Філарета ступеня почесного доктора богослов'я. В 1984 році йому присвоїли ступінь доктора богослов'я hоnоrіs cаusа Богословського факультету Яна Гуса (Прага).

   Свою невтомну працю митрополит Філарет поєднує із постійним звершенням богослужінь у Володимирському кафедральному соборі. Його палкі проповіді глибоко проникали у душу кожного віруючого. Потреба у молитві у високо-преосвященнійшого Екзарха України була такою високою, що часто, повертаючись із закордонних поїздок, він з вокзалу або летовища, не відпочиваючи, їхав відразу на всенічну чи літургію до Володимирського собору

   У 80-х роках, як перший член Священного Синоду Російської Православної Церкви, митрополит Філарет працював над підготовкою до величного ювілею 1000-ліття Хрещення Руси. Зобов'язувала його до цього і старовинна Київська кафедра, яку він очолював вже майже 20 років. Через похилий вік Патріарха Пимена Київський Митрополит очолив комітет з підготовки до 1000-ліття Хрещення Руси. Вперше питання про святкування ювілею було підняте на засіданні Священного Синоду на початку 80-х років. І відразу виникло запитання: "Як до цього поставиться комуністичний Кремль?" Адже святкування повинно пройти на високому рівні з запрошенням на ювілей гостей із-за кордону. Тому члени Синоду, а особливо митрополит Філарет, ставили питання про облаштування нової резиденції для Патріарха Московського (мова йшла тоді про повернення напівзруйнованого Свято-Данилового монастиря) і найголовніше Свято-Успенської Києво-Печерської лаври. Серед членів Синоду в таке мало хто вірив, але час працював, як кажуть, на Церкву, і 1000-літній ювілей святкували в дещо інших політичних умовах. Проголошення так званого курсу на перебудову в другій половині 80-х, прихід до влади М. Горбачова значно змінили ставлення влади до Церкви. Саме на першому прийомі у Кремлі митрополит Філарет порушив питання про повернення Церкві Києво-Печерської лаври. Через деякий час із великими труднощами, всупереч волі Першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького, Києво-Печерську лавру повертають Церкві. Все це сталося під час Помісного Собору РПЦ. Митрополита Філарета терміново викликають до Києва і вручають рішення Ради Міністрів про передачу святині українського народу Православній Церкві. Святкування 1000-ліття Хрещення Руси, на яке з’їхалося багато гостей та делеґацій від християнських Церков усього світу, проходили із величезним тріумфом у Москві та Києві. Під час молебню біля пам'ятника князю Володимиру пішов рясний дощ. Хтось говорив, що це Божа благодать, а хтось сказав: "Це вдруге святий князь Володимир окроплює нас святою водою". Завершувалася епоха вульгарного державного атеїзму, доба гоніння на Церкву Христову на Божий народ. Тільки на душі у митрополита Філарета було не зовсім радісно. Величаючи у похвалі-молитві святого рівноапостольного князя Володимира, Митрополит Київський і Галицький роздумував над клопіткими днями, що чекали на нього. Потрібно було впорядкувати передану територію Дальніх печер Києво-Печерської лаври, відремон-тувати келії і будівлі для братії, відновити Київську Духовну Семінарію. 3 "потеплінням" для Церкви відкривалося багато можливостей, а разом з тим - багато труднощів. Найбільше митрополита Філарета терзали прикрі слова, що дуже запали в душу. Сказані вони були різко, підступно, під час святкувань: "Ух, подняли головы. Подождите, отпразднуете свое тысячелетие, и мы вам устроим..."

 

ХРЕСНОЮ ДОРОГОЮ ЗАРАДИ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

 

   "Скільки б не здіймались і не били хвилі, корабель Христів   не загине. Чого ж мені боятися? Смерті? Але я скажу з апостолом: "Життя моє - Христос, а смерть - моє віднайдення" Вигнання? Але земля належить Господу з усім, що вона містить. Позбавлення майна? Я нічого не приніс у цей світ, і нічого із нього не винесу із собою. До всього, що може змусити людину тремтіти, - я ставлюся з презирством... Я кажу вам так, як чиню, і взиваю до любові вашої, хай буде ця любов довірливою".

                                Іоан Золотоустий

  

   "Справа автокефалії - незалежності -Української Церкви має важливе значення поруч з справою незалежності державної та майже в тій самій мірі стоїть більмом в оці тих, хто національне визволення українського народу вважає за кривду для "єдинаго русскаго народа". Отож з боку природжених москалів і з боку "самоотверженных" землячків наших часто доводиться чути з приводу унезалежнення Української Церкви надто рішучі заперечення, з покликанням, звичайно, на церковні канони, які Українська Церква мов би то тяжко при тому порушує. Такий сакраментальний арґумент звучить тим більш непереможно, що звичайно мало хто знає дійсну природу канона з погляду його змінності чи незмінності, а ще менше - зміст і характер канонів, що належать до даної справи. Тож можна безкарно оперувати канонічними арґументами в певності, що річевого заперечення не зустрінеш. В цьому випадку люди рішучої вдачі та гарячого наміру просто хапають летючі докази десь із повітря і ними впевнено оперують лише тому, що то придається до певної цілі. Насправді ж вся та арґументація може рахувати лише на цілковиту неосвідомленість загалу в цій спеціальній справі, і всі ті загальні покликання на канони, на церковну практику, на порушення якихось церковно-правних вимог мають з церковним правом спільного не більше, ніж колись шукання філософського каміння мало спільного із справжньою хімією" (Лотоцький О. Сторінки минулого.4.В. Царгороді. - Вид. УПЦ в США, 1966).

   Українське Православ'я завжди було самобутнім, мало багато власних особливостей, зберігало традиції і звичаї народу. Навіть майже 300-літня опіка, "окормлєніє" з боку Російської Церкви не могло цього стерти. Як тільки з'являлась якась можливість відродитися, встати, звільнитися від такого "окормлєнія", поставала Українська Православна Церква. Третє її відродження припало на кінець 80-х і початок 90-х років ХХ століття. Церковно-національний рух за незалежну Українську Православну Церкву розпочався з найбільшої в той час єпархії Російської Православної Церкви - Львівської і невдовзі охопив усю Галичину. Для митрополита Філарета стала очевидною істина: якщо Радянський Союз розпадається, то в незалежній Україні має постати незалежна Церква. Політичні події, зміни в українському бутті, підняття прапору боротьби за українське національне відродження - все це змушувало переглянути позиції Українського Екзархату.

   Після смерті Патріарха Пимена у травні 1990 року Священний Синод Російської Православної Церкви таємним голосуванням обрав Патріаршим Місцеблюстителем Митрополита Київського і Галицького Філарета. У деяких членів Синоду, відкрито налаштованих проти того, що відбувалося в Україні, обрання Патріаршим Місцеблюстителем митрополита-українця викликало, м'яко кажучи, подив, "Как? Думали о другом, (цим "другим" мав бути Ленінградський митрополит Олексій (Рідігер)), а вышло совсем иначе," - розвів руками Білоруський митрополит Філарет (Вахромеєв). Прохолодне ставлення до Патріаршого Місцеблюстителя митрополита Філарета не можна було не помітити і на прийомі в Раді у справах релігій. Стало очевидно - серед єпископату Московської Патріархії погано провели роботу спецслужби, які робили ставку на Олексія. Але й попереду був ще Помісний Собор і вибори нового Патріарxа. По єпархіях розійшлися таємні циркуляри із вказівками не влаштовувати величних зустрічей Патріаршому Місцеблюстителю, бо, мовляв, Патріархом Філарет все одно не стане. Усю підступність стосовно Патріаршого Місцеблюстителя показав Помісний Собор РПЦ  7-8 червня 1990 р., який обрав Патріархом Московським і всієї Руси митрополита Олексія (Рідігера). Напередодні Собору вже було відомо, хто буде новим Патріарxом. Ченці Троїце-Сергієвої лаври відкрито говорили про те делегатам Собору і виступали в ролі "провидців", запевняючи: "Хохол не может быть Патриархом Московским!" Митрополит Олексій заздалегідь виготовив іконки із патріаршим благословенням. Вибори розіграли за сценарієм, написаним навіть не в Свято-Даниловім монастирі, а швидше на Луб'янці. Тільки одне можна сказати напевне - Боже Провидіння берегло достойного ієрарха, митрополита Філарета, для України.

   Події в Україні тим часом розвивались досить стрімко. Єпископат Українського Екзархату став серйозно замислюватися над проблемами, що поставали на часі. Потрібно було змінювати статутне становище Церкви. Ініціатором цього став митрополит Філарет 25-27 жовтня 1990 року Архиєрейський Собор РПЦ надає Українській Православній Церкві (так було перейменовано Український Екзархат) самостійність і незалежність в управлінні Митрополит Філарет одноголосно обирається українським єпископатом Митрополитом Київським і всієї України. Предстоятелем Української Православної Церкви. Грамоту про таке статутне становище УПЦ вручив 26 жовтня 1990 року у Софійському соборі після Божественної літургії Патріарх Олексій ІІ, якого Київ зустрів непривітно. Відбулися зіткнення між віруючими УПЦ і УАПЦ на Софійській площі. Бачачи, що УПЦ вислизає з його рук, Патріарх Олексій ІІ продовжував твердити: "Не дадим разорвать церковный xитон".

   Остаточно проблему статусу православної Церкви в Україні розв'язав путч серпня 1991 року. Останній демарш старих комуністів призвів до повного розвалу СРСР 24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголошує Акт про державну незалежність України. Здійснилася віковічна мрія українського народу. Митрополит Філарет розумів, що Церква мала благословити цей акт і засвідчити свою повну підтримку народному волевиявленню.

   1-3 листопада 1991 року в Києво-Печерській лаврі відбувся Помісний Собор Української Православної Церкви, який одноголосно ухвалив рішення про повну канонічну незалежність, тобто автокефалію. Увесь єпископат, духовенство, ченці, віруючі звернулися до Московського Патріарха Олексія з проханням надати канонічну незалежність Українській Православній Церкві. Через місяць, 1 грудня, волевиявленням українського народу на референдумі було остаточно підтверджено незалежність України, що ще раз переконало у правильності рішення Помісного Собору УПЦ. Бажання мати не тільки незалежну Українську державу, а й незалежну православну Церкву виявило 92% людей, що голосували на референдумі.

   В Москві занепокоїлися не тільки церковники, але й спецслужби, які заявили: "Якщо втратили політичне володіння Україною, то ні в якому разі не упустимо духовної влади". І тоді в Україну, під виглядом "благочестивих паломників", посунули емісари з прокламаціями, брудними листівками, погрозами, звинувачен-нями: "Если отколетесь от матери-Церкви - погибель," - заявляли патріотичні "паломники". Особливо запекло велась пропаганда проти автокефалії у монастирях. Це легко було помітити благочестивому православному українцю. І раптом три єпископи заявили про відкликання своїх підписів під постановою Собору УПЦ. Стало очевидним - на єпископат УПЦ почали тиснути спецслужби. У "вєздечітаємом" журналі "0гонек" під керівництвом "прожектора перебудови" В. Коротича з'явилася стаття А. Нєжного проти митрополита Філарета. Зрозуміло, що каміння треба жбурляти в Предстоятеля. Тому-то писали і писали нєжні, анісімови, геруки, речинські всілякі пасквілі, в один голос називаючи владику: "нєпотопляємий Філарет". І тільки це було істинним-митрополит Філарет дійсно був непотопаючим у цій складній ситуації. Він твердо став на шлях незалежності Українського Православ'я, хоч Московська Патріархія як ніколи підло і підступно діяла проти Предстоятеля УПЦ. В один із лютневих днів 1992 року по Києву розклеїли листівки із повідомленням про намір замінити Предстоятеля УПЦ митрополита Філарета на митрополита Володимира (Сабодана), керуючого справами Московської Патріархії, також українця, але ревного захисника інтересів Російського Православ'я.

   Єпископат Української Православної Церкви ще раз заявив про свою одностайність у підтримці рішень Помісного Собору 1-3 листопада 1991 р. В Москві вирішили скликати Архиєрейський Собор для остаточного визначення ставлення до питання української автокефалії. Негласно було проведено підготовку і розроблено сценарій дискредитації Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського і всієї України Філарета.   1 - 2 квітня 1992 року в Москві відбувся Архиєрейський Собор Російської Православної Церкви, який фактично відмовив Українській Православній Церкві у наданні автокефалії. 3 грубим порушенням регламенту Собору, який фактично перетворився на пилатів суд, російський єпископат із люттю накинувся на митрополита Філарета. Чекати ж підтримки від українських єпископів, яких остаточно у Москві обробили, було справою марною. Патріарх Олексій ІІ вирішив неканонічним способом усунути митрополита Філарета з посади Предстоятеля Української Православної Церкви і замінити своїм ставлеником - митрополитом Ростовським і Новочеркаським Володимиром (Сабоданом).

   Серед віруючих України таке рішення московських ієрархів викликало обурення і гнів. Духовенство, миряни стали на захист свого Предстоятеля. В кінці травня у Києві відбулася конференція духовенства і мирян на захист прав Української Православної Церкви, які грубо розтоптала Московська Патріарxія.

   Тим часом не обійшлося без ще одного збіговиська, яке на порушення канонів, статуту УПЦ і постанов Архи-єрейського Собору РПЦ про само-стійність і незалежність в управлінні УПЦ, за вказівкою Патріарха Олексія ІІ скликали в Харкові. Цей "Собор" і обрав ще одного митрополита Київського - Володимира (Сабодана) Натомість митрополита Філарета було позбавлено сану на Синоді в Москві. В такий спосіб Московська Патріархія "розв'язала" питання автокефалії української Церкви, пообіцявши ще раз повернутися до цього питання в 1995 році. Але минув уже й 1998 рік, а "віз і нині там".

   Митрополит Філарет не визнав рішень Московського Синоду і не підкорився їм, як незаконним, неканонічним та симонійним. Він розіслав Апеляцію до всіх Пред-стоятелів Помісних Православних Церков, у якій розкрив безглуздя московських синодальних рішень. 25 червня 1992 року в Києві відбувся історичного значення Всеукраїнський Православний Собор, який об'єднав дві гілки Українського Православ'я - УАПЦ і УПЦ - в єдину Помісну Українську Православну Церкву Київського Патріархату. Предстоятелем цієї Церкви обрали Патріарха Київського і всієї України Мстислава, його заступником - митрополита Філарета. Об'єднання Церков підтримали більше як 3000 православних парафій, мільйони віруючих, Патріаршим кафедральним собором став Свято-Володимирський.

   Парламент Української держави також відреагував на церковні події в Україні. Постановою Президії Верховної Ради України Харківський Собор було визнано незаконним. Попри це, церковно-державна політика в Україні залишалася недостатньо сформованою. 3 цього вміло користалися вороги Українського Православ'я і зуміли "протягти" митрополита Володимира (Сабодана) в Україну.

   Митрополит Філарет продовжував відстоювати позиції Української Православної Церкви Київського Патріархату як законної правонаступниці УАПЦ і УПЦ. Швидко зростала кількість парафій, зокрема в Київський, Волинській, Рівненській, Вінницькій областях і на Сході України. На території Свято-Михайлівського монастиря було відкрито Київську Духовну Академію і Семінарію.

   На теренах України фактично сформувалися дві Православні Церкви - українська і московська. Причому остання прикрилася назвою УПЦ, спеціально замовчуючи свою юрисдикцію і приналежність до Московського Патріархату. Розділення Церков, без сумніву, було інспіроване зовні Московською Патріархією…                                            

3 скорботою зустріла українська паства звістку про смерть Патріарха Мстислава 11 червня 1993 року, Місцеблюстителем Патріаршого Престолу обрали архиєпископа Володимира (Романюка). А на Всеукраїнському Помісному Соборі 20 жовтня 1993 року Володимира, вже митрополита Чернігівського і Сумського, було обрано Патріархом Київським і всієї Руси-України. Заступником Патріарха Помісний Собор майже одноголосно (один проти) обрав митрополита Філарета. Патріаршество Володимира (Романюка) було для нашої Святої Церкви досить спокійним, продовжувався процес її становлення і зростання. Збільшилася кількість єпископів, які поставлялися на нові кафедри, переважно на сході України. Але підірване радянськими концтаборами здоров'я Святійшого Патріарха Володимира не давало йому можливості на повну силу керувати Київським Патріархатом. У цьому дбайливо і ревно допомагав йому досвідчений митрополит Філарет. Він супроводжував Патріарха в його архипастирських поїздкаx. Згодом митрополит Філарет неодноразово підкреслював, що коротке патріаршество Володимира (Романюка) мало велике значення для збереження єдності Київського Патріархату, на яку зазіхали зовнішні і внутрішні вороги, які весь час підбурювали до нового розділення в Церкві.

   14 липня 1995 року раптово помер Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир (Романюк). Священний Синод, зібравшись у Києві 15 липня, обрав Патріаршим Місцеблюстителем заступника Патріарха митрополита Філарета. Похорон спочилого в Бозі Патріарха Володимира було призначено на вівторок, 18 липня, 1995 року.

   "Чорний вівторок" - так назвали цей трагічний день похорону Патріарха Володимира. Багатотисячну процесію з тілом покійного святителя зупинили на шляху до Софійського собору, кафедри київських митрополитів. Саме у цій українській святині мало лягти тіло спочилого Патріарха, як достойного правонаступника київських святителів. Зазомбовані загони беркутівців з палицями в руках і з сльозоточивим газом стали проти віруючих Київського Патріархату. Перша сутичка на Володимирській вулиці і побиття сотень віруючих біля стін Софійської дзвіниці довели шалене звірство і ненависть "нашої" влади, яка поставила собі за мету з похороном Патріарха Володимира поховати і Київський Патріархат, для якого цей день став дійсно днем випробовування, днем, коли вирішувалося: бути чи не бути? До цього часу ще не можна збагнути до кінця того, що сталося на Софійському майдані 18 липня. Українська держава, влада нібито також українська, український Президент - все дихає волею? Ні, далеко ні! Українському Патріарху не знайшлося достойного місця. Иого поховали біля стін Святої Софії зовні. Але Провидінням Божим Київський Патріархат вистояв проти безбожницьких темних сил, безглуздя і відсутності елементарної цивілізованості. Неабияку мужність і мудрість виявив тоді митрополит Філарет. Похорон Патріарха Володи-мира об'єднав навколо Київського Патріархату усі національно-демократичні сили, інтелігенцію…       

   І залишилася могила Патріарха біля стін наче для проповіді і постійного нагадування: "Не розхолоджуйтесь, не дрімайте, бо ворог не спить". Так, дійсно, спочилий Патріарх і донині проповідує, бо ще не відбувся суд земний над беззаконниками. Та неодмінно буде Божий справедливий суд над святотатцями і вандалами.

 

ВОЛЕВИЯВЛЕННЯМ СВЯТОГО ДУХА-ПРОТИ МОСКОВСЬКОї АНАФЕМИ

"Христос зі мною! Чого я буду боятися? Його Євангеліє в руках моїх - посох, на який я спираюсь. Ось де моє пристановище, ось мирна пристань душі моєї. Бурі, на мене зведені, море, на мене обрушене, несамовитість володарів і сильних світу... все це для мене не більше за павутиння".

                                Іоан Золотоустий

 

   "Аксіос, аксіос, аксіос!" - прозвучало під склепінням величного Свято-Володимирського собору, Всеукраїнський Помісний Собор 20-21 жовтня 1995 року обрав нового достойного наступника київських святителів Михаїла, Іларіона, Макарія, Петра, Патріархів Мстислава і Володимира - Патріарха Київського і всієї Руси-України, третього Патріарха Помісної Української Православної Церкви Київського Патріархату Філарета. "Ви народилися в селі Благодатному і Благодать Божа спочила над Вами", - з такими вітальними словами звернувся до новообраного Патріарха постійний член Синоду, митрополит Львівський і Сокальський Андрій.

   Інтронізація Патріарха відбулася 22 жовтня 1995 року у Свято-Володимирському кафедральному соборі. Хвилююче проходив сам чин патріаршої інтронізації. В багатьох священнослужителів і віруючих виступали сльози на очах від великої духовної радості, яку переживала па-ства Київського Патріархату. Згідно з чином, новообраного Патріарха садовили на Горньому місці найстарші постійні члени Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату - митрополит Львівський і Сокальський Андрій та митрополит Луцький і Волинський Яків. У своїй інтронізаційній промові Святійший Патріарх Київський і всіеї Руси-України окреслив головні напрямки церковної діяльності і праці щодо створення єдиної Помісної Української Православної Церкви. 3 амвону промовляв Патріарх і святитель Української Церкви з великим досвідом церковного політика і дипломата.

   Після обрання Патріархом митрополита Філарета ставлення влади до Київського Патріархату дещо потеплішало, але не настільки, щоб вважатися ідеальним.

   На День Києва 1996 року Святійший владика Філарет освятив пам'ятник рівноапостольній княгині Ользі на Михайлівській площі. В день річниці смерті Патріарха Володимира на кошти Київської міськдержадмініс-трації встановлюється мармуровий надгробок на могилі. Ухвалюється рішення поки що не перепоховувати останків Патріарха Володимира.

   Найвеличнішою акцією першого року діяльності Патріарха Філарета стала канонізація Київського митрополита Петра Могили, Архиєрейський Собор, що відбувся у Свято-Володимирському соборі. 12 грудня 1996 року причислив до сонму святих найвидатнішого проводиря у тисячолітній історії Українського Православ'я, світильника віри Православної Церкви Петра Могилу. До дня урочистої канонізації з'явилися друком "Требник" Петра Могили та його "Катехизис". В засіданні сесії ЮНЕСКО у Парижі, присвяченому 400-літньому ювілею митрополита Петра Могили, брав участь і Святійший Патріарх Філарет, виступивши з промовою про святительський шлях славетного українського митрополита та його внесок у розбудову Українського Православ'я.

   Тим часом у Москві не переставали думати, як дошкульніше зневажити Патріарха Філарета. Ще на Архиєрейському Соборі в білокам'яній ухвалили рішення, що коли Філарет не розкається, "да будет ему анафема". Це набуло широкого розголосу в Україні. Філарет, тоді ще митрополит, відповів на це брошурою "До питання про церковні анафеми", в якій не тільки роз'яснив суть анафем у древній Церкві, а й викрив їх безглуздя в Московській Церкві. Через два роки, на лютневому Архиєрейському Соборі РПЦ, таки проголосили анафему Патріарху Філарету Священний Синод Української Православної Церкви Київського Патріархату відреагував на черговий "московський налигач" дуже короткою і зрозумілою заявою, у якій відзначив, що рішення Архиєрейського Собору РПЦ не має жодної канонічної сили над Предстоятелем незалежної УПЦ. Анафема була останнім "церковним прєщєнієм" московських "благочестивців" і "святош". Більшого вигадати вони вже не могли. Ось так Московська Патріархія віддячила одному з найвидатніших її ієрархів, невтомному трудівникові і багатолітньому Екзарху України. Прецедент в історії дуже цікавий. Колишнього кандидата на Московський патріарший престол звели просто до "анафеми перед усім народом". Якщо знову повернутися до патріарших виборів в Москві 1990 року, то слід згадати простісіньку правду. Московську патріаршу кафедру Олексій ІІ посів шляхом інтриг і втручання спецслужб у суто церковний процес. Це не означає, що її неодмінно мусив би посісти митрополит Філарет, який, до речі, про це ніколи не шкодував.

   Анафема не мала ніякого впливу і значення в Україні. Навіть ієрарх Російської Церкви митрополит Кирил серед своїх заявив; "С анафемой получилось как всегда, она ничего не дала и безрезультатна".

   Другий рік патріаршества для Предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату ознаменувався багатьма подіями церковного життя. 1997 року виповнилося рівно 500 років з дня мученицької кончини святителя Макарія, митрополита Київського і всієї Руси, мощі якого спочивають у Свято-Володимирському соборі. Перед ними кожного четверга митрополит, а нині Патріарх Філарет звершує службу з акафістом. Вірить в його небесне заступництво і молитву перед Богом за свою розділену паству. Святійший Патріарх Філарет 14 травня 1997 року у співслужінні багатьох ієрархів та духовенства очолив головні урочистості. Життя святителя Макарія - це приклад ревного служіння Богові, Церкві, своєму народові. Українська Церква завжди мала дійсно достойних ієрархів.  24 травня 1997 року увійшло в історію Українського Православ'я як день всенародного покаяння і очищення. 3 ініціативи Патріарха Філарета згідно з Указом Президента України Л. Кучми почалося відновлення собору Золотоверхого Михайлівського монастиря. Закладення храму звершив Святійший Патріарх Філарет у присутності Президента України та високих посадових осіб. Нова сторінка історії Київського Патріархату розпочинається із відродження національної святині, зруйнованої 1935 року У той сонячний день серед присутніх панував оптимізм, підкріплений ще й відкриттям пам'ятника Ярославу Мудрому, який зображений з макетом Софійського собору на долоні. Символічно, що ці дві події освячував Святійший Патріарх Філарет. Минуло трохи більше року, і Михайлівський собор із дзвіницею, стараннями мера столиці Олександра Омельченка постав в усій своїй величі. Значна сума коштів для відродження пам'ятки ХІІ століття надійшла від української діаспори.

   Архипастирська праця Предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату триває. На початку 1998 року він відвідав Черкаську та Вінницьку єпарxію. Освятив багато храмів, зокрема відроджений храм у селищі Зозів на Вінниччині, де у 20-ті роки діяла одна з перших парафій української Автокефальної Церкви, яку очолював Митрополит Василь Липківський. Наша Церква поповнюється новими єпископами, зросла кількість парафій. Розгортається підготовка до 2000-ліття Різдва Христового. 3 ініціативи Святійшого Патріарха Філарета створено церковно-громадський комітет для проведення заходів, присвячених знаменному ювілею в історії християнства.

   Першим таким заходом на шляху до ювілею стала Всеукраїнська Міжнародна Християнська Асамблея, проведена за участю Київського Патріархату в лютому 1998 року. 3 просторою програмною доповіддю "Різдво Христове та його онтологічне значення для людства" виступає на цій Асамблеї Святійший Патріарх Філарет В роботі Асамблеї, її круглих столів взяла участь велика кількість науковців, церковних та громадськиx діячів. Київський Патріархат налагодив постійний діалог з інтелігенцією і знаходить в ній широку підтримку у своїй діяльності в духовній сфері.

   Рік, що минув, можна назвати найбільш плідним у трудах Святійшого Патріарха. Влітку 1998 року він об'їжджає з архипастирськими патріаршими візитами майже всю Україну. Зустрівся з єпископатом, духовенством, віруючими Івано-Франківської, Херсонської, Миколаївської, Дніпропетровської, Запорізької, Львівської єпархій. Історичним стає й День Києва 1998 року, коли Святійший Патріарх Філарет освятив дзвіницю Михайлівського Золотоверхого монастиря. Постала з руїн у переддень Воскресіння Христового церква Успіння Пресвятої Богородиці (Пирогоща), яку також урочисто освятив Святійший Патріарх.

   Українська Православна Церква Київського Патріархату є Помісною національною Церквою. Церквою всього українського народу - що в Батьківщині і поза її межами живе. Тому зрозуміле піклування її Предстоятеля про паству, розсіяну по всьому світові. Святійший Патріарх Філарет у жовтні-листопаді 1998 року відвідав США з архипастирським візитом, зустрічався з українцями, звершив богослужіння в багатьох зарубіжних парафіях Київського Патріархату.

   "Якщо людство не поставить у своєму житті все на належне місце, якщо в центрі історії буде стояти людина, а не Бог, і якщо Бога не будуть люди сприймати як особистість, а тільки як безлике божество, розлите   у  всесвіті,   то   у

третьому тисячолітті наша цивілізація піде шляхом самознищення. Кожна людина стоїть перед вибором життя або смерті, добра і зла. І від людства залежить, який шлях обрати у ІІІ тисячолітті. А це означає, що треба шукати насамперед "Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам" (Мф. 6, 33). Ось настановчі слова Святійшого Патріарха Філарета на порозі третього тисячоліття.

   23 січня 1999 року вся Повнота Української Православної Церкви Київського Патріархату відзначила 70-ліття від дня народження Святійшого Патріарха Філарета. Молитовно складаємо свої побажання нашому достойному архипастирю, щоб ще багато-багато років він ніс патріарший жезл святительського служіння на благо єдиної Помісної Української Православної      Церкви,  усього українського народу, України-суверенної, незалежної і демократичної держави.

 

Митрополит ДИМИТРІЙ (Рудюк)